Кайф від Положія

«Читання – це кайф!» ­­­ – каже сам автор. «Кайф – це читання Ваших романів!» – відповідаю йому я.

 Передовсім  це стосується роману «По той бік Пагорбу».. Це кайф, тому що, прочитавши роман, до нього хочеться повернутися. Він не відпускає, примушує перечитувати окремі епізоди й розуміти їх інакше. Це кайф, бо роман виявився «з подвійним дном».

На перший погляд – це справжній чоловічий роман. У центрі уваги, вже традиційно для прози автора, – чоловік, що шукає сенс свого життя. На цей раз – у минулому. Головним його завданням стає боротьба з собою, оскільки він стверджує: «У мене немає ворогів. Окрім самого себе, звісно». Своє захоплення боксом герой пояснює тим, що в цьому виді спорту, на відміну від власне життя, діють чіткі й зрозумілі правила: «… нижче пояса не бити. Гонг – і більше нічого не існує, Тільки ця  сцена, на якій ти з’ясовуєш із суперником, хто  з вас сильніший. Чесна й відкрита боротьба. Усе так просто й так зрозуміло…». Героєві дістався гарний учитель – тренер, що навчив його філософії бою: «Перемога – річ стала,  до перемоги нічого додати, вона – вершина. Перемагаючи, ти зупиняєшся. А от поразка – це сигнал до змін, до нових сходжень, до переосмислення здобутого»; «Ринг не прощає зверхності, легковажності». Згодом героєві доведеться дізнатися, що реальний світ, жорстокий і несправедливий, змінює правила. І що титул чемпіона світу ще не доводить, що ти найсильніший. Найважливіше – виправити помилку 20-тирічної давнини, побороти врешті свій страх, вийти на пагорб на бій – з минулим? З тінню? З самим собою? Цей бій на Пагорбі стає для героя найважливішою подією в житті: «… тепер його ринг стояв на самісінькій вершині, але був не більший за розміром, ніж його уявлення про свій наступний маневр…»

Семантика слова «пагорб» вражає різноманіттям. Це і форма рельєфу, що піднімається над навколишньою поверхнею, але лише на обмеженій площі; і сакральний символ, що належить обряду жертвоприношення; і могила,  курган, в якому зазвичай ховали воїнів. Цей образ-символ відрізняється за зовнішнім й внутрішнім наповненням від символу «гора», у тексті він містить й елементи трипільского трактування (як елемент обряду жертвоприношення), й езотеричного (як прагнення до сходження), й традиційного українського (як місце поховання воїнів), й власне авторського (як символ досвіду, невирішених проблем, совісті або моралі). Власне оце авторське трактування образу-символу Пагорба і є на нашу думку, ідеєю роману: « ..кожен свій Пагорб носить із собою за спиною наче горб. І де б не перебував…, ти завжди всередині нього, свого клятого Пагорба».

Мені довго не давав спокою опис процесу парування білих ведмедів у романі. До чого він? До чого аж такі натуралістичні подробиці? Поки сьогодні вночі мені не наснився сон (так, так, не тільки геніальні романи можуть наснитися!), в якому відкрився інший, до банальності традиційний або до традиційності банальний сенс роману –  cherchent la  femme! І тоді став зрозумілим цей екскурс в зоологію, і фраза: «Таких випадковостей не існує, в кожному явищі та слові в китайців закладений глибокий підтекст і сенс».

Роздвоєння і водночас єдність в романі відбувається як на рівні ідеї, на рівні  часопростору (теперішнє – минуле героя, село – місто), так і на рівні побудови образу головного героя. Образ героя, як твердить Т.Дігай, це – «формула alter ego Положія – стомився від усього, що пережив, і очікую того, що неминуче». Герой водночас один і той самий – боксер Вуж, який у теперішньому часі намагається виправити минулий, і героїв два, оскільки Вуж-юнак істотно відрізняється від Вужа-чоловіка. Підліткові властиві бурхливі емоції і почуття: «У ті хвилини йому до нестями пекло у двох інших місцях – у серці від туги й кохання та внизу живота – від нестерпного бажання, яке було сильнішим за фізичний біль». Вуж-чоловік розмірковує над тим, чому «в пам’яті так ясно, так нестерпно ясно взагалі закарбувалося так багато подій із дитинства та юнацтва, які нині начебто нічого не варті порівняно з тими справами, що відбуваються в житті дорослої людини, з тими драмами і трагедіями, що трапляються з нами тепер?». Вуж-підліток завжди в оточенні товаришів, незмінний воротар у футболі й учасник нічного полювання на полуниці. Вуж-чоловік – самотній відлюдник: «Виявляється, я напрочуд самотня людина. Навіть соромитися нікого». Втім автор поєднує і час, і образ в єдине ціле: «…людина, коли дивиться на небо і мріє про майбутнє, насправді завжди  дивиться у минуле».

Автор не дає ані імені свого героя, ані його портретної характеристики, лише думки й вчинки. Можливо – він правий, адже справжній чоловік – це дії і вчинки, це здатність відповідати за те, що зроблено, навіть якщо – лише перед самим собою. Підсилює ефект «справжності» й примушує знов замислитися й зрозуміти, що не все так просто, не все  лежить в цьому тексті поверхні й кінематографічний, гранично стислий, відкритий фінал роману. Таких чоловіків, як Вуж, сьогодні бракує не те що в літературі – в реальному житті.