«ДИВИЛИСЯ ОЧІ УСЛІД…»

 Олена Даниліна

«ДИВИЛИСЯ ОЧІ УСЛІД…»

Гончаренко Олег. Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука) / Гончаренко О. – К: Фенікс, 2011. – 520 с., іл.

Новаторською й водночас традиційною є нова книга талановитого поета Олега Гончаренка, що вийшла друком наприкінці року, наче підсумок плідної роботи автора. Новаторською,  бо нею продовжено низку жанрових авторських новотворів. На цей раз під однією обкладинкою поєднано мистецтво живопису й поезії, Художника і Поета, Івана Марчука й Олега Гончаренка.

Автор із притаманною йому скромністю в підзаголовку книги позначив «навіяне живописом». Утім, уважному читачеві книги відкривається повна Гармонія поетичного й живописного світів митців. Більше того, якщо читач уперше зіткнеться з творчістю і Марчука, і Гончаренка,  то у нього може скластися уявлення, що авторство і картин, і поезій належить одній людині – настільки точно відтворено у Слові малярський образ. Про гармонію світобачення говорить й народний художник Іван Марчук у передмові до видання: «Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням здивувати» [1, с.3]. У цьому можна впевнитися й на власні очі, оскільки видання супроводжується не лише кількома кольоровими репродукціями картин художника, а й «електронним варіантом, синхронізованим з віршами», тобто диском із картинами, які стали джерелом натхнення поета.

Традиційною є тематика  віршів Олега Гончаренка. Наприклад, його безмежна любов і відданість рідній землі, неозорому степу. Таким є вірш «Моя земля, моя твердиня», що точно передає настрій картини Івана Марчука – на передньому плані бачимо козака, що міцно стоїть обома ногами на власній землі, готовий обробляти й обороняти її (вила й шабля як символи мирної праці й готовності дати відсіч ворогам), а далі – «тисячі таких самих як він» на тлі степу й поодиноких дерев. У вірші О.Гончаренка виразно прочитується оця козакова впевненість і впертість: «Тут я стою вище найвищих веж!/ Моя земля – мій Материк, моя твердиня… Тут я існую! Сам собі – Мамай!» [виділеня авторське – О.Д.] [1, с.16]. Й неодмінні образи-символи поетових віршів, що вказують на його рідну Мелітопольщину – «Акацій трішки насадили ми колись, / та ще – тополь, черешень, вишень… бо вічний Степ ми за садами заховали» [1, с.16].

Образ-символ степу є наскрізним у книзі, набуваючи різного змістового наповнення. Він постає у вірші «А кругом тільки степ» як символ історичної пам’яті народу: «…вічний, як світ і як мир, Хлібороб – / оре скіфів стихію «направо й наліво», «тут ще тропами турів гуляють бики»; як символ вічності й незмінності, обраності: «Ще не пізно, не рано..», «Тут і справді іти втричі ближче до місяця»; як місце творчого натхнення: «…скільки ж безкраїв міряв ти, / поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць! / Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!» [1, с.12]. Символічне наповнення образу степу трансформується у вірші «Тут зупинився час» у безвихідь: «Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць…/ Ні стогону, ні шепоту, ні рими…», «…тут –  тільки даль, колюча, як шинель» [1, с.49]. Ще одна трансформація образу степу чекає на читача у вірші «Цвітуть хризантеми» – цей безнадійний, на перший погляд, безплідний краєвид здатний здивувати: «Хто ж знав, що отак, при дорозі-додому …, на могилі, на белебні степу» можуть цвісти такі прекрасні й витривалі квіти – хризантеми. Витривалі, бо квітнуть до перших морозів. Цю вперту витривалість автор зображує, з одного боку, звертаючись до пояснення народної назви квітів, з іншого – до гіперболи: «Понищити їх – навіть думати годі: / й по Армагедону цвістимуть такі!/ Недарма ж іще називають в народі / це зілля залізне відверто – «дубки»? [виділення авторське – О.Д.] [1, с.138].

Рідні серцю образи втілено й у вірші «Жовті черешні». Яскравою кольоровою плямою у картині Марчука виділено черешні, які становлять контраст із загальною сіро-коричневою палітрою, що створює мінорний настрій  в’янення природи. За цей образ «зачепився» Гончарнко, розвиваючи його до образу-символа краси, кохання, життя й надії: «…приховала Кохана аж миску черешні – / бурштинової Суті, нової Краси»; «…солодка моя Кохана, / наче жовта черешня «драгана» [1, с.387].

Варто відзначити, що увага до подібних деталей є провідною рисою книги. Назвемо хоча б вірш «Я прагну тебе», де поет, оспівуючи красу жінки з портрета художника, акцентує увагу на її очах: «Нічних очей, – я п'ю їх синій чар» [1, с.371]. Або вірш «Портрет академіка Миколи Амосова», сюжетна канва якого розкручується навколо кута: «До якої ж спокути натхнення художника / (чи бутя-небуття) Вас загнало у кут?». Або вірш «Портрет Віктора Ющенка», де автор переносить акцент з обличчя на тло зображення: «Губитесь же межи стягів наче Ви» [1, с.7].

Політичними настроями принизано вірш  «Балада про сонце», що побудований на прозорій алюзії:  «знаходиться одненька істеричка, / аби народ розбурхати увесь» [1, с.43]. Виразно власну громадську позицію висловлює Гончаренко у вірші «Куди ведеш мене?». Текст побудований на антитезі.  Спочатку ліричний герой постає зневіреним у своїх поглядах: «…своєї правди, української, шукав ти, / та поки сенсу в пошуках нема» [1, с.127]. У фіналі він впевнений: «…поки є чого шукати – є майбутнє, / що поки ти шукаєш, й ти – не тінь». Звертається автор й до образу-символа Майдану, закликаючи: «Втопчи «обгортку» у розхристаний Хрещатик: / Ще свій Майдан тут не розбурхав ти!» [виділення авторське – О.Д.] [1, с.127].

Хочеться вірити, що книга ця – не на день, не на рік – на віки, бо вдумливий читач знайде у ній і гімн Красі й Коханню, і замилування рідною природою й історією, й роздуми над долею митця й долею народу, й філософську глибину, й соковите українське Слово, й  Гармонію мистецьких  і людських душ.

Література:

1.     Гончаренко О. Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука) / Гончаренко О. – К: Фенікс, 2011. – 520 с., іл.