ОНТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА

З 90-х років ХХ ст. і до сьогодні літературознавці констатують кризовий стан української літератури. Альтернативою для виходу з цього стану називає Н.Зборовська філософський аналіз літератури [7], що базується на працях Ж.Дерріди, який говорив про тотожність філософії і літератури.  Яскраві зразки поєднання філософії і літератури представлені творчістю Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та інших українських письменників. До розкриття проблеми взаємодії філософії і літератури долучилися такі літературознавці як Д.Чижевський, О.Забужко, Г.Грабович.

Філософія постмодерну як знакового культурного явища кінця ХХ  – початку ХХІ  ст. виявляє безліч спроб пізнати феномен людини, її буття в єдності духовного й біологічного, індивідуального й загальнолюдського, свідомості й підсвідомості, особистості й суспільства.

В онтології існують різні підходи до вирішення проблеми буття, втім усі вчення називають буттям філософську категорію, яка позначає все те, що існує: речі, навколишня природа, людина, її свідомість, суспільство.

Категорія буття має важливе значення для розкриття діалектичного взаємозв’язку людини і світу, визначення їхньої сутності та конкретних форм прояву  дійсності. Вона інтегрує в собі і матеріальне, і духовне без винятку. Буття – це загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу.

Для розуміння суті категорії буття необхідно знати її складові елементи. Якщо ми говоримо про існування світу як сукупної реальності, варто виокремити й дати характеристику її рівням. Так, будь-яке одиничне явище знаходить своє місце в системі зв’язків, об’єднується у групи, яким притаманна загальність форм буття. Таким чином, форми буття – це певні виміри існування груп речей, явищ, індивідів і світу в цілому, тобто всього, що наука називає поняттям сукупна реальність. У філософії розрізняють такі  форми буття: буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини); буття соціального; буття людини; буття духовного (ідеального), що функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах: як свідомість індивіда і як продукт духовного обміну людей.

Метою нашої статті є дослідження проблеми буття в романі «Кляса» й у віршах Павла Вольвача.

Павло Вольвач – автор не вельми шанований критиками. Переважна більшість літературно-критичних статей стосуються його поезії (н-д, стаття О.Ульяненка «Есей для Павла»); бурхливу реакцію викликала публікація його роману «Кляса» (2004) – в пресі з’явилися рецензії М.Вінграновського, В.Слапчука, О.Хоменка, О.Ульяненка. Автор, на відміну від багатьох сучасників, не належить до якихось угрупувань. Так В.Єшкілєв у своєму часописі «Плерома» відносить його до «віртуального поколеннєвого літературного згромадження» позадесятників [6], Є.Баран у статті «Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів» говорить про належність Вольвача до табору національно заангажованих митців [1]. Сам автор підтверджує свій інший шлях в сучасній українській літературі, наприклад, у розмові з О.Хоменком: «.. для мене завжди був цікавішим «третій шлях», і, відповідно, ті люди, що цим шляхом ідуть, хоч їх завжди чомусь найменше, це найтонший прошарок» [9].

Роман «Кляса» (2004) П.Вольвача – це один день з життя головного героя – Павла в «інтер’єрах індустріального Запоріжжя». Хоча й виданий на початку століття ХХІ,  написаний текст в похмурій стилістиці кінця століття минулого, що реалізовано в формі буття природного, а саме «другої природи» – заводські мікрорайони Запоріжжя, пивні ларьки, типові п’ятиповерхові «хрущовки», типові радянських часів меблі і сервізи.  «Перша природа» зображується в прямій залежності від «другої»: традиційна для Запоріжжя задимленість, смог: «Пашок сам подумки жахається від запоріжсталівського пекла, бо то таки пекло – варто хоча б здаля поглянути на заводські дими – бурі, жовті, рожеві, які зливаються в один ядучий смог і, закриваючи сонце, тьмавим шатром зависають над містом» [3: 15]; традиційна для кінця 80-початку 90-х рр. економія світла:  «Темно на районі. Темно. Де-не-де горить ліхтар» [3: 282]. Втім ненав’язливо, майже поміж рядків, прочитується любов автора до цих пейзажів, міських і придніпровських, проглядається стилістика Вольвача-поета: «Між листяного моря кущаться тіні, густо-синіми проваллями залягаючи між будинків, а  по верхівках, вже тонко маститься золотаве із сріблинкою світло» [3:13]. Ймовірно, саме через ці поетичні пейзажі й не залишається від роману враження чорноти, негативу, а критики називають його «радісним» (М.Вінграновський), «легким для сприйняття» (В.Слапчук), «енергетичний заряд «Кляси» цілком позитивний» (Т.Антипович).

Суголосним романові є цикл віршів Вольвача «Акорди околиць». Найбільш співпадає з романом за ідейно-тематичним звучанням вірш «Долі судилося бути саме такою». У ньому буття речей, поетичний запорізький пейзаж тісно переплетений з буттям соціуму, що існує в заводському передмісті: «Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою. І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт», або «Я люблю, коли дим струмує над передмістями, І таке, наче юність проступає тоді із імли. Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами, По могилах і тюрмах – оті, що були» [4: 2]. Настрій вірша виразно ностальгійний і приречений: «Саме у цьому місті чомусь судилося бути, В цьому часі і сонці, посеред цих людей. Тут ковтати повітря і повні груди отрути…» [4: 2]. Автор сумує за тими «горизонтами абрикосово-акацієвими», але водночас розуміє, що він ті околиці вже переріс, йому потрібні нові простори, нові горизонти, лишається тільки сум за тим світом дитинства й юнацтва: «Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?» [4: 2]. Роздвоєність внутрішнього і зовнішнього світів ліричного героя реалізована у вірші «Через мости йдемо по залізниці»: «Біжить трава до насипу підніжжя І зеленіє, зводячи з ума І нас, і це незграбне Запоріжжя, Котрому в світі рівного нема» [5: 518]. У віршах автора, так само, як і в романі,  «друга природа» – рідне місто Запоріжжя: «…той рідний мегаполіс, Де труба стримить із-за труби» [5: 511], «незграбне Запоріжжя» [5: 518], похмуре і задимлене, що іноді призводить до жахливих думок: «Застрелитись отут – хіба тут жить!» [4: 4]. Втім, повертаючись до «першої природи», до нерукотворного оточуючого світу, що  був і буде завжди, автор знаходить сили жити і творити. Ліричними, пройнятими любов’ю до рідного краю є картини безмежного «зомлілого», «згуслого» степу: «І, як завжди, вітерець нестиме Білі хмари в степ і на лиман» [5: 511], «Полин,  буркун і кураїна, Та ще акація крива… І все на світі – Україна, І птах, і грудка, і слова» [5: 511].

Буття людини реалізовано автором переважно у роздумах героя про себе, своє оточення, своє місце в житті. Текст Вольвача, за визначенням І.Бондара-Терещенка, належить до традиційних для початку ХХІ ст. «роману-становлення з оповіддю про юнацькі роки поневірянь» [2:186]. Герой існує переважно у фантазіях і мріях, бо в реальному житті не може знайти свого місця: «…все це від невизначеності в житті» [3: 9]. Подій в житті героя небагато, вони йдуть традиційним колом – батьківський будинок – завод – зустрічі з приятелями. Життя його поділено на дві частини, яким можна дати різні часові й посутні визначення: до армії  – після армії, дитинство – юність.

Вже описуючи такий звичний традиційний для радянських часів побут родини, автор вдається до підкреслення винятковості героя, його «випадання» з тієї заводської дійсності: «Багато хіба книжок за склом світлої, з рипучими дверцятами, батькової шафи… Книжки теж переважно старі, куповані батьком раніше.. Більшість з них Павло давно перечитав, ще з дитинства, читати він навчився років з чотирьох…» [3: 6]. Про винятковість, невідповідність оточенню  героя говорить і його любов до поезії, української і російської, до віршів С.Єсеніна і Олекси Влизька, В.Сосюри і Є.Маланюка.

Особливістю буття Вольвачевого героя є те, що він поки що нагромаджує досвід, враження, емоції, він не дає жодних характеристик оточенню, лише факти і власні «мрії і фантазії». Автор вдається до самовизначення героя: «люмпен-естет» [3: 40]. Він тягнеться до заводської «братви й роботяг з гриля», бо відчуває їхню справжність, не фальшивість, але себе з ними до кінця не ототожнює, він ще у процесі вибору, у процесі самоідентифікації: «Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном» [3: 57]. Хоча й героя приймає напівкримінальне середовище мікрорайону, але ті, хто під впливом алкоголю чи наркотиків ще не зовсім втратив здатність мислити, розуміють Пашкову інакшість, неналежність до них, про що свідчить, наприклад, така характеристика: «…майже осудливо сказав Супа, наче про якусь ваду: «Ти, Пашок, не зможеш чоловіка зарізати. По очах бачу» [3: 65]. Тема смерті виникає й у  роздумах героя, що стосуються перш за все оточуючого суспільства. Перш за все герой відмічає незрозумілу йому байдужість до життя: «Нетривка категорія людей, думає Пашок, недовговічна. Чуже життя важить тут мало, і до власного ставляться безпробудно байдуже. Пропаща сила…» [3: 102].  Забагато для свого юного віку думає про смерть герой роману. І власне прагнення до компанії, до пиятики пояснює тим, що таким чином позбавляється думок про смерть: «Чи можна назвати алкоголь його пристрастю? Навряд. Він просто любить передчуття хмелю, дружню розчервонілу балачку… Про смерть тоді теж не думається» [3: 217].  Герой прагне зрозуміти психологію цього соціуму, його окремих представників, та бачить, що ці спроби марні:  «Дикуваті люди… – і нічого тут не змінити… Краще не копирсатися в усьому цьому, бо пропадає настрій…» [3: 53].

Провідною рисою буття героя є автобіографізм, і його набагато більше, ніж це визнає автор. Наприклад, герой постійно рухається, не може всидіти на одному місці: «Щось кудись його наче б манить звідти, як із дому. Завжди манило…. На волі, у свіжості світу, добре. Пашок любить там тинятися, з ділом і без, просто так» [3: 30]. Про це говорить й автор в одному з інтерв’ю: «Постійно мені треба кудись. Взагалі подорожування – це одне з найбільших щастів у житті. Може, це  якесь перевисання над смертю. До речі, мені й писалось і пишеться найкраще в русі – в поїзді дуже класно. От якось ти зависаєш над реальністю, не відчуваєш тиску часу, десь я навіть писав, ти їдеш в один бік, а смерть летить у протилежний. Розминаєшся» [11]. Але різняться мотиви цього постійного руху – якщо у героя він асоціюється з пошуком себе, свого місця в житті, то у самого автора подорож виходить на рівень метафізичний – втеча від смерті. Автобіографічним елементом у романі  є й віршування героя. Він це робить таємно, навіть товаришу Юркові Бойку, з яким співпадають літературні зацікавлення, віршів своїх не показував. Відомо про них стає випадково, автор вдається тут до використання ще однієї прикмети радянського часу – діяльності КДБ. Зошит з Павловими віршами знайшли під час обшуку майстерні на заводі кадебісти: «Не якісь рутинні вивози-виноси «за територію», а – «стіхі». По-лі-ти-ка» [3: 35]. Але внаслідок того, що йдеться про часи кінця радянської імперії, сила КДБ слабшає, і справі не дають хід. Втім кадебіст відзначає вартість віршів: «А стіхі у тєбя інтєрєсниє… Спєцифічєскіє, но інтєрєсниє. Піши, развівайса» [3: 37]. Про подібну оцінку й пораду щодо поетичної творчості згадує Вольвач в інтерв’ю: «Колись посилав рукопис на «Гранослов». Пам’ятається, увічливо випхала мене тоді одна літературна дама з кабінету, приговорюючи: «Нічого, нічого, вас усе одно колись помітять… Усього вам доброго!» [9].

Як свідомий українець проявляє себе герой у ставленні до рідної мови. Він відчуває просто фізичний біль від невідповідності власного національного самоусвідомлення оточуючому світу. Автор підкреслює це на рівні мови героїв. Пашок в романі завжди говорить і думає українською, оточуюче суспільство – в кращому разі суржиком із великим відсотком ненормативної лексики. І таку саму фізичну насолоду й дитячу радість герой отримує, коли потрапляє до Львова, або до Києва до Спілки письменників, де «…всі люди – всі! – говорили… тією мовою, якою він думав і говорив вдома з батьками. Невже так може бути, Господи? Не один, не троє, а – всі?! Так має бути, чом би й ні, але невже так є насправді?» [3: 81]. Але до рівня боротьби герой ще не доріс, він справжній – лише в думках, він розуміє – що тих, хто говорить суржиком на прадавній козацькій землі, хто називає його рідну мову «хохляцькою», багато, а він -  один: «Їх багато, повно. Всім їм, козлам, не заперечиш, хоч дуже б хотілося, дуже» [3: 78].

Суперечливим є ставлення героя до держави і влади. Він виріс в тоталітарному суспільстві, де страх людини перед державою був  нормою життя. Але Пашок – це вже не зомбована людина, не «гвинтик» тоталітарного механізму. Він аналізує й оцінює державну ситуацію, хоча й ще не піднявся на рівень відкритого протесту, цей протест – всередині: «Пашок не схвалює ні владу, ні державу. Він завжди напружено напинається, коли десь щось заходить про їхнє несприйняття» [3: 130]. Герой мріє про незалежну Україну, але мрія ця ідеалізована, романтизована, не дієва: «Скоріше би вже ту червону ганчірку скинути… А там уже – і держава. Справжня. Якби це сталося, тоді б, здається, запанувала б оглушлива гулка тиша і світ, черствий і безводний, став би, хитнувшись, …  свіжішим і вологішим, як після дощу. Або наче після того, коли виплачешся від щастя» [3: 250].

Основою буття соціального є суспільство. Соціальне існування людини – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм цієї категорії, воно виникає в результаті різноманітних взаємодій індивідів, основу яких складає соціальна дія. Прикладами соціальних відносин можуть бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін., що безпосередньо пов’язані з історико-культурними передумовами існування людської цивілізації. Джерело розвитку буття суспільства складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних, духовних, історичних і державотворчих процесів, які відбуваються в житті людини. Саме в системі таких відносин реалізується соціальне буття індивіда.

Традиційні для початку постколоніальної епохи похмурість, безвихідь, пригніченість повною мірою втілено в описах побуту робітників, в житті яких з отриманням країною незалежності нічого не змінилося, хіба що тепер доводиться ходити  на завод за звичкою, бо роботи  тижнями немає.

Текст Вольвача побудований на антитезі героя і суспільства. Але антитеза ця прихована, внутрішня, помітна лише на рівні підсвідомого героя. Пашок не вступає в боротьбу з оточенням, навпаки, він є частиною свого мікрорайону, свої трудові будні й дозвілля проводить так само, як інші. Оточення героя – робітниче, торгове, іноді кримінальне, й він, попри внутрішнє несприйняття, намагається стати частиною цього суспільства: «Якщо ж притертися й по обвикнути, та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть» [3: 16]. Мешканці заводського мікрорайону в романі – не сіра безлика маса, автор змальовує низку колоритних персонажів через призму сприйняття героя. Це Гусак і Маріман, брати Дроботи, Єгор, Скорик, Толя Убийвовк – всі вони – частини того зовнішнього світу, в якому живе Пашко. Окремий елемент цього суспільства – наркомани. Вони певним чином випадають з тої когорти, що збирається на пиво біля гриля, автор в особі героя розповідає про цей асоціальний елемент суспільства, не даючи жодної характеристики, пояснюючи це так: «Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять» [3: 25]. Виділяє зі свого оточення герой Юрка Бойка, з яким можна поспілкуватися, обговорити прочитані книжки: «Юра на тлі Пашкового оточення виглядає чужорідним тілом, але зрідка, коли Юрі вдається застати Павла дома, вони спілкуються… В останній Юрин візит Павло дав йому дві батькові книжки, Плужника і Антонича…» [3: 25]. Подібні проблиски у житті Пашка дозволяють йому не злитися остаточно з оточенням.

Соціум Запоріжжя й усього Півдня і в реальності, і в романі – поліетнічний: в Пашковому оточенні є й «гінкий, довгобразий грек» Толя Пиріжок, «Льова-армян», «Алік-кумик», «добрий приятель Автанділ, грузин», ассирійці  Ювілір і Аркаша, є цигани. Здебільшого Пашко толерантний до усіх націй, як і до наркоманів, головний принцип – не заважають, але це не стосується циган, які торгують наркотою, за що він їх не любить: «І не один він. Єсть люди, які недолюблюють їх активніше» [3: 23-24]. Згадуючи своє армійське життя, герой відмічає здатність чеченців до групування, де б і з ким би вони не були, і сумує від порівняння з українцями: «Всі завжди за своїх. Чому ж тоді серед українців не спрацьовує отой поділ на «свій» – «чужий»?.. Де наше братство? Нема братства…» [3: 128]

Напівкримінальне суспільство заводського мікрорайону, представлене в романі крізь призму сприйняття героя, овіяне певною романтикою, ідеалізоване. Так, наприклад, одного колишніх зеків, «нічного жигана» Супу при першій зустрічі Пашок порівнює з зовнішністю Джека Лондона або військового: «Аристократичний вигляд незнайомця, що явно вирізнявся з пивного загалу, завершували сиві, з-під дорогої ондатрової шапки, скроні…» [3: 69]; «Молодий полковник десантних військ, що прибув у відпустку, ось ким виглядав Супа» [3: 70]. Втім при ближчому  знайомстві романтичний ореол спадає, Супа потроху спивався, поки знову не сів у тюрму. І така доля чекаю на багатьох людей з оточення Пашка: «Якщо дивитися поверхово, то фінал проступає закономірний і невигадливий – алкоголізм, тюрма і подібні похмурості» [3: 103]. Розмірковуючи про минуле і сучасне кримінального світу, герой приходить висновку, що у минулому той був добрішим і романтичнішим: «Пашку більше подобається аскетичність минулих блатних, про яких тільки чув з розповідей та сам до уявляв. Ті часи здаються Пашкові затишними, а вуркагани – душевними» [3: 105]. Серед постатей минулого окремого значення і романтизації набуває постать Нестора Махна і махновців. Герой сам поринав в атмосферу махновської вольниці – міста Гуляйполя. Попри до цього часу діаметрально протилежні оцінки діяльності цієї історичної постаті Пашко романтизує махновців за їхню сміливість і відважність, за відчуття внутрішньої свободи. Герой проводить паралелі з сучасним йому кримінальним світом і розуміє, що він змінився, став жорстокішим і прагматичнішим. «Авторитети» минулого втрачають вагу, здебільшого спиваються або вмирають від вживання наркотиків, це відбувається в нього на очах,  натомість приходять  «герої нового часу», освічені й прагматичні, що переважно не визнають бандитського «кодексу честі». Таким є в оточенні Пашка, наприклад, Юра Мутний, це «інтелігентний аферист, що читає «Щоденник одного генія» Далі і пише авангардистські вірші» [3: 109]. Романтизмом і ідеалізацією позначені думки героя про тюрму. Оскільки він живе в такому середовищі, де кожен другий «сидить» або «сидів» за крадіжку, бійку, шахрайство, то це не викликає в нього ніякого протесту, навпаки, він не виключає й  для себе такої можливості, розмірковує про можливі причини: «Якщо вже й потрапляти в тюрму, то за щось незвичне… За організацію якихось заворушень, наприклад. За участь в підпільній бойовій групі…» [3: 152]. Маючи перед очима безліч прикладів переступання межі закону, Пашок і для себе одного разу знаходить виправдання, коли навіть і не дуже знайомий Кацап просить його допомогти обікрасти п’яного чоловіка: «…вивертати кишені в лиганів Пашок вважає нижчим своєї гідності, але хміль ще грав у нього в крові… Нехай, один раз можна» [3: 276]. Герой зображений в романі на межі, на роздоріжжі, автор показує шлях, яким він може скотитися в прірву, й тільки натякає, як можна злетіти, вирватися з цього оточення. Герой має це знання, але ще не знає, як його реалізувати: «Пашок знає, що не зіп’ється. І не сяде. Він п’є тільки за компанію…. Пиятика Пашкова концептуальна…» [3: 217].

Аналізуючи духовне як особливу форму буття, філософи розглядають його у зв’язку з буттям людини і буттям світу. З одного боку, це частина світу, а з другого, – воно має пріоритет над усіма формами людського існування. Людина живе в нормі доти, доки розвивається її свідомість, сукупність її індивідуалізованого духовного.

Буття індивідуалізованої свідомості, підсвідомого, несвідомого – лише відносно самостійна форма буття. Воно не відірвано від еволюції буття як цілого, не існує окремо й від сукупної діяльності індивіда. Тому індивідуалізоване і позаіндивідуалізоване духовне переплітаються, здатні переходити одне в інше. Результати діяльності свідомості людини можуть відділятися від неї, утворювати духовне іншого типу – об’єктивне духовне.

Буття духовного в романі – це подорожі лабіринтами свідомості і пам’яті героя. Ці подорожі – хаотичні й непослідовні, позбавлені логіки. До  виникнення спогадів спонукає будь-яке слово, картина природи, запах, людина. Герой взагалі у власній підсвідомості, роздумах і спогадах існує більше, ніж в реальності, в підсвідомість він тікає від реальності, яка не співпадає з його внутрішнім світом.

Найяскравіше це неспівпадання, інакшість виявляється в національному самоусвідомленні героя. При чому воно не набуте, не показне, не на потребу часу, воно органічне, від дідів-прадідів, але поки що приховане, задавлене радянською ідеологією: «Все життя він сприймав свою мову і мову своїх батьків як щось потаємне, яке треба ховати від стороннього ока…»  [3: 81]. Настають інші часи. На вулицях Запоріжжя, як і в інших містах,  проходять мітинги на підтримку незалежності України. Але й серед цих людей, де мають бути однодумці, герой не знаходить порозуміння, хоча й відчуває захоплення: «Чомусь завжди, коли він підходить до острівця людей під жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, в нього починає пришвидшено бухати серце і підстрибувати під шию. Так, начебто там діється щось надзвичайно важливе, а він не встига. Там справді важливе, тільки переважно одне й те ж. балакають про Україну і, таке враження, ніби очікують її з Галичини» [3: 179]. Герой засуджує учасників мітингу, членів «Просвіти» за бездіяльність і позицію очікування, за спрямованість назад, у минуле: «Господи, чого ж вони такі ущербні?! – аж темніло Пашкові в очах. Чого вони протиставляються всій решті, а не навпаки – залучають до себе? Та й кого вони можуть привабити – несучасні, обтріпані, всі, як на підбір, якісь нещасненькі…» [3: 240]. Пашко приходить висновку, що для перемоги національної ідеї потрібна «сила і затятість», а ще – «людська маса… В одинаків він не вірить. Одинак беззахисний» [3: 244]. А для того, щоб усі люди виходили  на площі, відстоювали свої права потрібен провідник, в якому маси відчують цю силу. Де шукати таку людину? Пашко бачить таких людей у минулому – Махно, Донцов, бачить їх у своєму кримінальному оточенні, але бандитам це непотрібно. Непотрібно це й Пашкові. Герой знову відсторонюється й від цієї суголосної його внутрішньому стану ідеї, від однодумців, від дії: «Пашок, наприклад, ніколи б не наважився вилізти на сцену і щось промовляти. Він шеренговий. Йому затишніше якраз серед натовпу, внизу, стояти й слухати, з напруженими, як пружини, м’язами» [3: 248].

До процесу творення нації звертається П.Вольвач і у поетичних творах. Так у вірші «Я іноді пригадую той час» автор говорить про роз’єднаність як про одну з причин слабкості українців: «Ще в пам’яті – лиснючий коридор. На жовтім – чорні стовбури акацій. Під ними – ми, сини одної з націй, Що все ще «не сложилась до сіх пор» [4: 3]. Мотив роз’єднаності українців відчутний й у вірші «Чи знак який, чи безум – хтозна», в якому автор наголошує на необхідності єднання українців: «Що ми такі – і не інакші. Що ми – і тільки ми – це ми. Що біль не м і й, а болі н а ш і Полин прим’яли під грудьми» [5: 517]. Проблему протиставлення Заходу і Сходу держави автор піднімає у вірші «Мене там зроду не було». Ліричний герой, з одного боку, пишається цими «блідими галичанами», які навіть перед обличчям смерті шепочуть «Слава Україні!»; з іншого, ця «Слава!» викликає у нього протест: «За що їй слава? Океан Ніщоти й безуму. І тільки. Вона – туман, вона – обман, Вона – то просто дим з гвинтівки» [5: 521]. Втім, ліричний герой. Так само, як і герой роману «Кляса» Пашок, нехай тільки подумки, але приєднується до галичан: «Шептать, собі ж наперекір, Хоч подумки: «Героям слава!» [5: 521]. Тобто, ворог державо- і націєтворення – перш за все – в собі.

До рівня буття духовного належать і почуття людини, і чи не в першу чергу – кохання. В романі цей аспект буття духовного реалізовано у стосунках головного героя Пашка з Талкою. Навіть у такій інтимній справі герой лишається часткою соціуму – він закоханий у заміжню жінку, зустрічається з нею і не бачить у цьому нічого аморального, навіть навпаки: «Чуже, крадене, а головне, порочне Пашка страшенно заводить…» [3: 98]. Нетиповість, винятковість цієї жінки відзначає і соціум, наприклад, у такий спосіб: «Тала – це шампанське. Золоте, ігристе шампанське, що піниться і поколює піднебіння» [3: 192]. Втім, попри закоханість, Пашко усвідомлює, що Талка не розділить його внутрішніх переконань, це тільки фізичний потяг: «До того світу, котрий плекав роками Пашок, Талка не належить, ще більше, ніж хтось, ніж  той же Юра, її навіть подумки не хочеться туди вводити, але як без неї? Вона існує поза цим і для зовсім іншого» [3: 218]. Не відбувається повного співпадання духовного і фізичного рівнів, закоханість не переростає в кохання, й врешті героя знов чекає самотність. Про це неспівпадання свідчить навіть те, що Талка, на відміну від інших, на поетичну творчість його не надихала.

Одним з аспектів буття духовного  є творчість, до теми якої Вольвач звертається і у романі, й у віршах. У романі герой розповідає про певний стан, що передує написанню вірша: «Все це звучало і зливалось в одну, нечутну досі мелодію – клоччя диму з труби, посьолківські розсипи по синюватому безмір’ю пагорбів, до самого видноколу, де вже ледь мріяли кім’яшки якихось сіл, ніжна рожевість кар’єру і жовтизна полів, що в білястому мареві зливались з огромом полуденного неба, – звучало! В Павлові тоді теж зазвучав якийсь ритм» [3: 227]. Герой жалкує, що такий стан трапляється рідко, а життя його небагате подіями, щоб він їх міг описати. У цих роздумах про природу творчості міститься і задум роману, його ідея: «Відчути б цей світ… відчути і відтворити б у чомусь…» [3: 229]. Звертаючись до родоводу героя, автор підкреслює, що поетичний талант у нього – в крові, писали вірші його батько і дядько. Але у них інший погляд на природу творчості: «Писати треба серйозно, якщо це професія, день і ніч. А батько просто шкрябав. І ждав, коли воно враз вийде…» [3: 224]. Про становлення поета йдеться у вірші «Десь на околиці, десь на задвірках». Слово народжується в несприятливих умовах, але цей процес невідворотний, часто незалежний від самої людини: «Десь на околиці,  десь на задвірках Жевріє хтось і вишіптує слово. Серед чужинства і кухонь прогірклих, Серед зневір, але невипадково» [5: 515]. Поет – «дитя передмістя» – поки що виношує в собі ці вірші,  і одного разу «Видихне слово, як дим через ніздрі, Непередбачене, мов крововилив» [5: 515]. Поет – не найкращий серед суспільства, але якась вища сила обрала саме його, щоб нести в людській світ Слово: «Він підроста серед зойків і диму. Двійка з життя та й із фізика двійка, Та, як жорства, на зубах його – рими» [5: 515].

Про належність прози Вольвача до постмодернізму свідчить «постмодерний, постгуманістичний підхід до проблеми радянської людини» (за І.Скоропановою) [10: 220]. У радянському суспільстві відбувалося «руйнування національної ментальності», «зомбіфікація» [10: 221], постійним супутником радянської людини був страх. Після розпаду імперії в суспільстві відбувається роззомбування, оживлення архаїчних пластів психіки. У Вольвача роззомбування радянської людини викликає назовні низьке, тваринне, інстинктивне, що є результатом багатолітнього придушення, знищення національної етики, моралі, суспільного устрою. Якщо раніше людина радянська сприймалася як людина масова, то в добу пострадянську на поверхню виходить інтерес до особистості, до індивіда, що й втілено майстерно в романі в галереї колоритних образів.

До постмодерних рис роману належить і гра з часом. Цей розтягування, в’язкість часу: дія роману – один день – розтягується майже на триста сторінок тексту. Це й одночасне існування трьох часів – минулого, теперішнього і майбутнього. І.Скоропанова  констатує, що «у постмодернізмі теперішнє лишається своєї ценруючої ролі, на плюралістичній основі зрівнюється з минулим і майбутнім» [10: 237]. Текст Вольвач не вповні відповідає сентенції Скоропанової, він  зрівнює теперішнє і минуле завдяки використання ретроспекції, й лише натякає на зв’язок з майбутнім у фіналі роману: «Щось таке тремтить у цьому житті… Тремтить і обіцяє дива» [3: 283].

Отже, поетична і прозова творчість Павла Вольвач – це філософське занурення в глибини людського буття, що виявляється на таких рівнях, як: самопізнання, осягнення природи, осмислення суспільних, національних, державотворчих процесів. Буття людини в романі «Кляса» реалізує головний герой Пашок, який здатний до самопізнання і рефлексії, до самоусвідомлення протистояння власного «я» соціуму. Втім протистояння це пасивне, недієве, герой усвідомлює свою невідповідність соціуму, але не бореться з ним. Найяскравіше неспівпадіння із соціумом виражено в романі у ставленні до питання держави і нації.  

Література

1.     Баран Є.Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів // Слово і час. – 1999. – № 3. – С.58-59.

2.     Бондар-Терещенко І. Муді блюз // Кур’єр Кривбасу. – 2005 – № 190. – С.186.

3.     Вольвач П. Кляса: Роман. – Тернопіль: «Джура», 2004. – 284 с.

4.     Вольвач П.Акорди околиць // Вітчизна. – 2007. – № 3-4. – С.2-10.

5.     Вольвач П. // Письменники запорізького краю (20-90-ті роки ХХ століття). – Запоріжжя: Хортиця, 2002. – С.503-511.

6.     Єшкілєв В. Позадесятники // http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-ps.htm

7.     Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: Монографія. – К.: Академвидав, 2006. – 504 с.

8.     Історія філософії: Підручник для вищої школи. – Х.: Прапор, 2003. – 768 с.

9.      Розмова Олександра Хоменка із поетом та письменником Павлом Вольвачем  // http://www.molodaukraina.org.

10. Скоропанова И.С. Русская постмодернистская литература: новая философия, новый язык. – Санкт-Петербург: Невский простор, 2001. – 416 с.

11. Чого боїться Вольвач? // http://www.umoloda.kiev.ua/number/438/164/15832/