КОНЦЕПТ „МІСТО” В ПРОЗОВИХ ТЕКСТАХ СЕРГІЯ ЖАДАНА
Даниліна О.В.,
кандидат філологічних наук, доцент,
Мелітопольський державний педагогічний університет
ім. Богдана Хмельницького
КОНЦЕПТ «МІСТО» В ПРОЗОВИХ ТЕКСТАХ СЕРГІЯ ЖАДАНА
Дослідження концептів у мові стало предметом численних студій когнітивістів. Утім сьогодні цей термін не належить лише лінгвістиці, він активно використовується в науковому дискурсі початку ХХІ ст.
За літературознавчим словником-довідником: «Концепт (лат. concipere – складати,подавати) – формулювання, розумовий образ, загальна думка, поняття, що домінують у художньому творі чи літературознавчій статті» [7, с. 373]. Поняття увів у науковий обіг російський філософ та літературознавць С.Аскольдов-Алексєєв у статті «Концепт і слово» (1928), який тлумачив його як «мисленне утворення, що заміщує в процесі думки невизначену кількість предметів одного і того ж типу» [7, с. 373].
Ю.С.Степанов ототожнює терміни «поняття» і «концепт»: «Поняття (концепт) – це явище того ж порядку, що і значення слова, яке розглядається в іншій системі зв’язків; значення – в системі мови, розуміння в системі логічних відношень і форм, що вивчаються як в мовозновстві, так і в логіці» [12, с.384]. В.З.Дем'янков у статті «Поняття і концепт в художній літературі й у науковій мові» приходить висновку, що концепт може бути основою для поняття: «…далеко не всегда можно «договориться» о понятиях: иногда продуктивнее реконструировать привычные смыслы, или концепты, и на основе сложившихся представлений, старых концептов, не разрушая их, попытаться сконструировать новые понятия» [3, с.45]. Нерідко в теоретичних дослідженнях йдеться й про подібність концепту й значення слова. Так В.І.Карасик твердить, що «Концепти – це посередники між словами та екстралінгвістичною дійсністю та значення слова не повинне зводитися виключно до утворюючих його концептів. Концепт значно ширше, ніж лексичне значення» [6, с.6]. Д.С.Лихачев вважає, що концепт співвідноситься зі словом в одному з його значень [8, с.18].
За «Новітнім філософським словником» – «концепт (лат. conceptus – понятие) – содержание понятия, его смысловая наполненность в отвлечении от конкретно-языковой формы его выражения. В научном знании определенным образом упорядоченный и иерархизированный минимум» [9]. Автори цитованої статті зазначають, що філософія сьогодні трактується як генератор концептів, що втілено у постструктуралізмі, зокрема Дельоза и Гваттари. У сучасній філософії концепт розуміють як «неразделимость конечного числа разнородных составляющих, пробегаемых некоторой точкой в состоянии абсолютного парения с бесконечной скоростью» [9]. У науці існує й точка зору, згідно якої значення виводилося за рамки лінгвістики та трактувалось як немовна категорія за своєю природою, що є однією із специфічних функцій мислення, тобто суто логічна сутність.
Аналізуючи генезу термінів (концепт, значення, поняття) потрібно підкреслити, що термін «значення» відходить на периферію досліджень та надає місце іншому – «концепт». За своєю внутрішньою формою в українській мові слова концепт і поняття однакові: концепт є калькою з латинської мови conceptus «поняття» від дієслова «зачинати», тобто буквально означає «поняття, зачаття». «Новий український тлумачний словник» за редакцією В.В.Дубічинського відносить термін до філософських категорій: «Концепт – філос. [лат. conceptus – поняття, думка, уявлення]. Формулювання, загальне поняття, думка» [10, с.303].
На сучасному етапі науковці достатньо чітко диференціюють терміни «поняття» та «концепт», наголошуючи на тому, що вони не рівнозначні. Якщо поняття – це сукупність пізнаних вагомих ознак об’єкта, то концепт – ментальне національно-специфічне утворення, змістом котрого є вся сукупність знань про певний об’єкт, а планом вираження його є сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних та ін.). Концепти – це не будь-які поняття, а лише найбільш складні, найважливіші з них, без яких важко уявити певну культуру.
У сучасних літературознавстві й лінгвістиці прийнято вживати термін концепт, який означає ментальне національно-специфічне утворення. Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософських, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (дослідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жаботинської та ін.). До таких концептів, на нашу думку, варто віднести і концепт «місто».
Метою даної статті дослідження концепу «місто» в прозових текстах Сергія Жадана (романах «Депеш Мод» (2004) і «Anarchy in the UKR»(2005)).
Активним сплеском уваги до зображення міста, нерідко у протиставлення селу, відзначається модерна українська література, а саме – творчість В.Підмогильного, В.Винниченка, В. Домонтовича. В.Агеєва наголошує на тому, що «засадниче для модернізму освоєння урбаністичного простору в українській літературі часто означало завоювання чужого й ворожого міста» [1, с.93]. Таким, на думку дослідниці, є освоєння міста у Винниченка і Підмогильного, а у Домонтовича місто для героїв роману «Доктор Серафікус» сприймається як простір культури.
Невипадковий інтерес до концепту «місто» й у постмодерній літературі, особливо у творчості Сергія Жадана. Оскільки й літературознавці знаходять в творчості автора традиції футуриста М.Семенка, й сам письменник говорить про інтерес до подій і постатей початку ХХ ст. Так в одному з інтерв'ю він зізнається, що хотів би пожити у Харкові 1914 року, щоб «можна було потрапити на вечір Маяковського, Бурлюка та Каменського» [11].
Сергій Жадан є представником нової хвилі в українській літературі, яку турбують проблеми сучасного суспільства. Р.Харчук відносить його до покоління «дев’яностників», якому «властивий естетичний плюралізм – від класицизму до авангарду. Лідером його є С.Жадан» [101, с.24]. Творчість Жадана оцінювали такі відомі постаті, як П.Загребельний та Ю.Андрухович, І.Андрусяк, І.Римарук, І.Бондар-Терещенко та багато інших. На їхню думку, Жадан, незважаючи на свій вік, має вже сформовану, але, за словами Павла Загребельного, скороспілу мудрість, терпку й зелену, як молоде вино.
До прозових текстів С.Жадана належить автобіографічний роман «Депеш Мод» (2004), роман у формі подорожніх нотаток «Anarchy in the UKR» (2005), збірка «Гімн демократичної молоді» (2006).
«Депеш Мод» – це історія про поколіня 90-х, на 19-20 річчя яких припав розпад СРСР, у вужчому сенсі сюжет простий – це подорож трьох хлопців-товаришів у пошуках четвертого задля повідомлення йому сумної новини – смерті його вітчима. Як і вся постмодерна література цей текст автобіографічний, тому один з героїв – оповідач є виразником авторського внутрішнього світу. Жадан створив галерею колоритних образів – єврей-антисеміт Собака Павлов, комерсант-невдаха Вася Комуніст, товстий гомосексуаліст Какао, Сашко Карбюратор, Чапай, Вова і Володя. Вони існують у власному субкультурному просторі, живуть за законами анархії. Герої (чи скоріше антигерої) роману вписані автором у рідний харківський простір, на що виразно вказують упізнавані міські топоси – будинок Держпрому, площа Свободи, назви станцій метро і електоропоїздів. При чому міські топоси виразно розділені на два світи. Перший – світ багатих, владних людей, що мешкають у центрі міста, як-от батько-генерал Марусі, який «...останні років 10 завис у Харкові, з дружиною розлучився», купив донці «прикольну двохкімнатну квартиру в крутому будинку на площі, з видом на муніципалітет, щоправда на горішньому поверсі, під самою вежею...» [4, с.125]. Але поява й самого автора-оповідача, і його друзів у цьому світі спорадична і майже випадкова. Координати їхнього життя – другий світ – це гуртожитки, забігайлівки, робітничі («…є один район… квадратні кілометри непролозного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити – старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш…» [4, с.82]) чи етнічні («…харківські роми по-своєму втілили в життя давнюю ромську мрію про священний ромський мегаполіс, …. просто заселились массово, але разом з тим компактно, понад річкою, окопались як могли і фактично розчинились у ворожій східній столиці« [4, с.91]) околиці міста, тобто андеґраунд, виразним предаставником якого вже традиційно в сучасній українській літературі вважажається автор. Одним з символів цього життя є вокзал: «…за пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть душу, якщо вона в тебе є…» [4, с.45].
Яскравим урбаністичним символом розпаду держави є завод – «колишня гордість оборонної промисловості», який герої, за пропозицією Чапая вирішують обікрасти: «…завод розвалювався, як і все в країні, що можна було вкрасти – директор вкрав, що не можна було – зіпсував…» [4, с.84]. Ще одним символом держави, яка самознищується, є образ риби: «…риба зсередини просто вижрана цими хижаками, їх там цілий рій…, яка гадість, думаю я, мертва риба, мертва циганська риба, вижерта ізсередини, який жах» [4, с.96].
Міському пейзажу протиставлено опис соснового бору з околиць Харкова. Протиставлення відбувається на часопросторовому рівні – міський пейзаж, сірий і безнадійний є реальністю 19-річного героя, натомість жива природа, проста і радісна в своєму існуванні, виринає з дитячих спогадів: «Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із деражавним кордоном, небо пахне ранковим лісом…Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене – високі і теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів…» [4, с.108].
Роман «Anarchy in the UKR» – це спогади про дитинство та юність. Текст складається з чотирьох частин, у кожній з яких по десять історій, в яких багато музики і руху, а ще – сучасний молодіжний сленг Сходу України, що дозволяє деяким літературознавцям визначати творчий метод Жадана як натуралізм, як максимальне наближення до реальності у деталях. Так Т.Гундорова твердить, що С.Жадан у своїй прозі використовує «наївний кітч (панк, нарко-панк, молодіжний кітч, кітч революційного авангарду як стильову домінанту» [2, c.237].
С. Жадан в романі «Anarchy in the UKR» висловлює своє ставлення до сучасної політичнї ситуації: «Спробуй як-небудь позбутися політики в своєму житті, побачиш чи вдається це тобі, наскільки це тобі стане сил і терпіння, вона надзвичайно чеплива, ця курва…Я хочу мати нормальний парламент, який би легалізував гашиш, я не хочу, аби моїми депутатами були жирні свині, я не хочу, аби моїм губернатором був банкір…, я хочу щоби вона – ця молодь – боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала обладміністрацію, щоб вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон з їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами» [5, №188, с.29]. У ставлені індивіда до суспільства автор виявляє себе як прихильник анархії: «Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо, вибий кінескоп зі свого тіві, встав туди кольоровий портрет Мао або Фіделя, … не ходи на вибори, не підтримуй демократію…» [5, № 188, с.27].
У тексті відбитий розпад імперії і емоції молодої людини, яка була свідком цих подій: «…ми змушені були дивитись як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно володало з себе всіх зайвих і не потрібних, всіх, хто так і не зрозумів, що на справді відбувається» [5, №189, с.20]. Розпад СРСР, як і будь-якої імперії, обов’язково мав супроводжуватися соціальними, зокрема економічними потрясіннями. Жадан співчуває своїм батькам, які були свідками і учасниками краху імперії, краху ідеалів, в які вони вірили, тому й не наважується сказати, що вони здобували не соціалістичний рай, а пастку-лабіринт, в якому блукатимуть не тільки самі, а й їхні діти, онуки. Р.Харчук відзначає, що у С. Жадана конфлікт між батьками і дітьми втрачає будь-яку напругу, напруга з’являється лише тоді, коли мова заходить про літературних батьків, класиків української літератури, українських соцреалістів чи сучасних поетів. Винятком є постать Тараса Шевченка, якого автор вважає справжнім революціонером, «своїм в дошку», називаючи його дещо фамільярно «Шева». На підтвердження революційності поета автор детально описує пам’ятник Шевченкові у Харкові, порівнюючи і протиставляючи його київському: «Червоноармійці і комсомолки виглядають навколо нього природно, у всякому разі, ти не питаєшся, з якого тому повного зібрання творів вони туди видряпалися, там їм і місце – декласованим і агресивним. Бо кого їм ще підтримувати, як не Шеву, самі подумайте» [5, №190, с.92]. Зображує Жадан і пам'ятник Леніну, який є для нього не політичним символом, а невід'євним елементом міского пейзажу і власних спогадів: «... за пам'ятником іллічу, в разі, якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиива в мене від нього залишилось. Скажімо, я часто домовляюсь тут про зустріч, я люблю сидіти під іллічем і чекати, ...я тут жив, урешті-решт, під цим пам'ятником цілих два тижні...» [5, №190, с.85].
У другому романі автор в цілому залишається вірним собі у зображенні концепту «місто». Переважно це – його улюблений Харків з топосами університет, площа, обладміністрація, держпром, готель, палац піонерів, що розташовані в центрі міста й демонструють синтез епох. Харків, на думку автора, є «універсальним комуністичним мегаполісом», «містом футуризму і комунарської самоорганізації», «єдино канонічна столиця піднебесної україни» [5, №190, с.87]. Однією з особливостей стилю постмодернізму є текст у тексті. Жадан використовує цей прийом на рівні топосів – готель «Харків« – це місто у місті: «...з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалуженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію...» [5, №190, с.81]. Харківський університет – це теж місто у місті, з власною системою і способом життя: «Десять тисяч – це районний центр, десять тисяч – це армія Махна в хороші часи» [5, №190, с.89]. Використовуючи порівняння із Віденським університетом, студенти якого страйкують через зменшення навчальних фондів, автор приходить до невтішних висновків: «Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти або просто про систему, або просто – що вони думають» [5, №190, с.89]. Символом прощання з дитинством, символом дорослішання є в романі палац піонерів. Цей топос важливий для розуміння загального настрою роману – руйнування держави, занепад колишнього життя, зміна епох, заміна суспільних ідеалів індивідуальними: «Палац піонерів знаходився зовсім поруч, як жорстоке заперечення усіх наших дитячих, наївних уявлень про світ – саме тоді, саме тієї осені я почав, нарешті, розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин на мене не чекає...» [5, №190, с.101].
Антитоталітарний пафос роману втілено у топосах заводу й вокзалу, які в данному тексті, на відміну від попереднього, набувають глибшого символічного значення. Залізничний вокзал і залізниця в цілому певним чином опоетизована, щоправда, з помітною долею іронії: «Я завжди інтимно ставився до залізниці, власне, не до залізниці як способу пересування, а предметно – до колій і насипів, вагонів і семафорів, до речей, зроблених з особливою, справжньою надійністю, мені завжди подобалися залізничні вокзали, літні вокзали північного Донбасу, на яких збирався весь місцевий непотріб…» [5, № 188, с.14].
Автор порівнює свої враження від відвідин, наприклад, міста Сватове. Зображення топосу вокзал підкреслює ситуацію руйнування держави, він «тихий і погано освітлений» [5, № 188, с.8], там «немає чого робити навіть удень... На вокзалі холодно, навіть не зважаючи на те, що зараз літо...» [5, № 188, с.9]; посилюються чорні тони у змалюванні автовокзалу, який взагалі не працював, навіть кафе, що викликає хвилю обурення й іронії у героя-оповідача: «...кафе... має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя – водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась єлектрика і комунікації» [5, № 188, с.10]. У зображенні вокзалу в Гуляйполі автор використовує уособлення: «Вигляд у вокзалу був такий, ніби його розбив параліч» [5, № 188, с.18]. Антитезою до цього песимістичного урбаністичного пейзажу є згадки автора про дитячі враження від Луганська і області (він навіть згадує про стару назву – Ворошиловградська): «... хліборобні райони, наповнені збіжжям і молоком, ... кілька кінотеатрів, гуртожитки, петеу, ремонтний завод, залізничний вокзал. На вулицях багато піску й абрикосів, абрикоси падають у пісок, їх навіть не підбирає ніхто...» [5, № 188, с.11].
До творення концепту «місто» автор долучає не лише Харків, а й інші міста (Сватове, станції Вузлова, Гракове, Луганськ, Старобільськ, Гуляйполе), розташовані на Сході й Півдні країни. Автор-оповідач подорожує від рідного міста до центру махновщини – Гуляйполя. Ця подорож відбувається в реальному часі й разом з тим – це блукання в глибини пам'яті героя, при чому обидві подорожі по суті своїй анархічні: згадки виникають у свідомості героя хаотично, викликані якоюсь річчю, запахом, подією, так само і реальна подорож відбувається без жодного плану.
С.Жадан використовує антитезу – великі індустріальні міста – меленькі провінційні. Якщо в першому випадку він захоплюється колишньою величчю, іронізує над сьогоденням, то у другому виходить на філософський рівень: «...в маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають усе, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого і не знайдеш на цих запилених вуличках...» [5, № 188, с.21]. Герой-оповідач намагається виправдати анархію як спосіб власного буття, тому не прагне відвідати звичні туристичні об'єкти (як от барельєф Махна на будинку), він прагне знайти в цьому місті якісь невловимі знаки: туристи «ніколи не звертають уваги на речі прості й невибагливі – на стіни будинків, скажімо, побиті віспою кулеметного обстрілу, на старі присадкуваті явори в глибині парку, з яких, припустимо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розуміють тиші вулиць, оглушених свого часу переміщенням армій...» [5, № 188, с.19]. Ці знаки на будівлях дозволяють героєві зрозуміти себе: «Я віднаходжу ці знаки, ці свідчення великої інформаційної війни на будинках і пам'ятниках колишніх радянських міст і розумію, чому вони мені так подобаються – це літери мого дитинства, це колори моїх вісімдесятих...« [5, № 189, с.9].
Друга частина роману – «Мої вісімдесяті» – відзначаються зміною міських топосів. Це агітпункт, парк культури, гараж, лікарня, гуртожиток, дах. Втім уваги зображенню цих топосів автор майже не приділяє, оскільки його пам'ять зберегла події, а не речі: «З куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, котрі оточували, а людей, котрим ці речі належали, з моєї нинішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки – безумнішими» [5, № 189, с.23].
Отже, концепт «місто» є одним з провідних в прозових текстах Сергія Жадана. Реалізований він на рівні топосів рідного авторові Харкова – університет, готель, держпром, пам'ятників Шевченкові й Леніну, вокзал, завод, які підкреслюють виразний антитоталітарний пафос текстів. Урбаністичний пейзаж аналізованих романів покликаний також підкреслити суспільно-політичну ситуацію розпаду держави в 90-х роках ХХ ст. і, як наслідок, втрата ідеалів і сенсу життя, пошуків молодою людиною власного місця в цій ситуації.
Література
1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К.: Факт, 2003. – 320 с.
2. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії. – К.: Факт, 2008. – 284 с.
3. Демьянков В.З. Понятие и концепт в художественной литературе и в научном языке // Вопросы филологии. – 2001. – № 1. – С. 35-47.
4. Жадан С.В. Депеш Мод. – Харків: Фоліо, 2008. – 229 с.
5. Жадан С. Жадан С. «Anarchy in the UKR» // Кур’єр Крив басу. – 2005.– № 188.– С.3-30; № 189. – С.3-30; № 190. – С.81-106; № 191. – С.107-132.
6. Карасик В.И. Культурные доминанты в языке// Языковая личность: культурные концепты. – Волгоград; Архангельск, 1996. – С.3-56.
7. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка. – К.: Академія, 2006. – 752 с.
8. Лихачев Д.С. Концептосфера русского языка// Русская словесность: Антология. – М.: Academia, 1997. – С.15-87.
9. Новейший философский словарь: 3-е изд., исправл. – Мн.: Книжный Дом. 2003. – 1280 с. // http://slovari.yandex.ru/dict/phil_dict
10. Новий український тлумачний словник. Близько 20 000 слів і словосполучень [Текст] / Укл. Н.Д.Кусайкіна, Ю.С. Цибульник; за заг. ред. В.В.Дубічинського. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2008. – 608 с.
11. Сергей Жадан. Интервью // http://www.nezabarom.ua/interviews/id-36/
12. Степанов Ю.С. Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования. – М.: Шк. «Языки русской культуры», 1997. – 542 с.
13. Харчук Р.Б. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с.
Опубліковано в збірнику: Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія : лінгвістика та літературознавство : міжвузівський збірник наукових статей / відп. ред. В.А.Зарва. – Бердянськ: БДПУ, 2010. – Вип. XXIII. – Ч.І. – С.347-354.