ОБРАЗ АВТОРА У ПРОЗІ ЄВГЕНА ПОЛОЖІЯ
Сучасна література тяжіє до сповідальності, відвертості, автобіографічності. Участь у зламних суспільних подіях, вияв особистих емоцій і почуттів, виведення на перший план авторського «я» притаманне не лише постмодерну, а й текстам, написаним у реалістичній або романтичній манері. На початку ХХІ століття в українській літературі спостерігається сплеск документалістики й автобіографії як одного з її різновидів. Утім встановити межу між белетристикою і документалістикою зазвичай доволі складно. У цьому, на думку Я.І. Явчуновського, у пригоді стає образ: « …типология документалистики может быть уяснена сначала на уровне образа. Отправной здесь является проблема: документальный образ и действительность»[1]. Наголошуючи на неможливості використання терміна «художньо-документальна проза», науковець дає авторське визначення: «Документализм – направление литературы и искусства, область художественного творчества, в пределах которой авторы с помощью реальных свидетельств стремятся выразить правду о времени и человеке»[2]. Автор документального тексту виконує кілька важливих функцій і нерідко перебирає увагу читача на себе: він висловлює певне ставлення суб’єкта до об’єкта, виступає жанротворчим чинником (за концепцією Я.Явчуновського), представляє читачеві певний «образ світу» (термін Н.Лейдермана). На думку Л.Гінзбург, «авторский образ не обязательно состоит из личных черт и биографических событий, но материалом вымыслу служит в нем общее, историческое, обязательно ставшее фактом личного духовного опыта» [3] Саме тому проблема образа автора в сучасній українській літературі видається нам надзвичайно цікавою й актуальною.
Помітною постаттю літературного процесу України початку ХХІ ст. є письменник Євген Положій – автор 8 прозових текстів: «Туркін» (1996), «Мері та її аеропорт» (2003), «Туркин и ½. Повесть о Настоящем самурае» (2004), «Обрати янгола»(2002) (друге видання – під назвою «Потяг» (2008)), «Дядечко на ім'я Бог» (2008), «Вежі мовчання» (2009), «По той бік Пагорба» (2010), «Юрій Юрійович, улюбленець жінок» (2011). Жоден із названих текстів не є автобіографічним у прямому розумінні, але кожен став фактом особистого духовного досвіду автора, філософією життя якого є мандри, пізнання світу і самого себе. Образ автора, на нашу думку, особливо яскраво розкривається у текстах «Потяг», «Дядечко на ім'я Бог» та «Юрій Юрійович, улюбленець жінок».
«Потяг» – це роман-діалог, що представляє погляд автора на передвиборчий процес, викладений у розмові з двома янголами у потязі. Герой максимально наділений рисами автобіографізму – це журналіст, що брав участь у передвиборчій капманії (Є.Положій працює у Сумах головним редактором газети «Панорама» – О.Д.). Образ автора розкриває й відверта розповідь про передвиборчі технології, й філософствування, що відбивають його світоглядну позицію. Рушійною силою для героя є пошук сенсу життя: «…світ саме такий, яким ми його сприймаємо. Яким його хочемо сприймати. Яким його відчуваємо. Світ саме такий, яким ми прагнемо, щоб він був. Розмірковування ж про сенс життя чи просто про життя – річ загалом не зайва, але не результативна. Треба просто дивитись – і бажати»[4]
Власну громадянську позицію висловлює автор у порівнянні вітчизняної і світової систем правління: «…я жодного разу не ходив на вибори і вам не раджу: я передивився історію кількох відомих світових демократій і мушу зауважити, що жодного разу справа там не закінчувалася добром»[5] й у ставленні до влади: «Я вже тоді здогадувався, що рано чи пізно ці люди прийдуть до влади. І це вже стане справжньою трагедією. Бо я не вірю в те, що люди змінюються. Можуть змінитися їхні бажання, мрії, спосіб життя, а люди – люди ні. Тож та підлість, з якої вони жили, рано чи пізно мала стати офіційною політикою країни»[6]
Образ автора доповнюють спогади про дитинство, а також – ставлення до літератури в цілому й до сучасного вітчизняного літературного процесу зокрема: «Якщо вся російська література вийшла із «Шинелі» Гоголя, то я скажу так: уся сучасна новітня російська проза вистрибнула з електрички «Москва-Пєтушкі» Вєнєчкі Єрофєєва… Читав я тут пару модних українських романів…Ну не зовсім романів, але написано «романи», то хай будуть романи… І мандрують вони в них, і вічно підшофе…Теж культові речі… серед юних студенток філфаку…»[7]
Межі авторського образа світу розширюються у романі «Дядечко на ім'я Бог». Варто відзначити, що розширюються як географічно (Єгипет-Йорданія-Сирія-Туреччина), так і світоглядно (християнство-іслам). Головний герой – Остап – здійснює паломництво, що має нетрадиційне змістове наповнення – він їде за запропонованим батьком маршрутом для того, щоб зустрітися з ним, але виявляється – це шлях до самого себе: «Нарешті я усвідомив, що існую по-справжньому, усвідомив ясно й напевно, – нарешті мені вдалося хоча б трохи ідентифікувати своє «я» – для цього варто було пертися на Близький Схід! Можливо, для повного щастя мені потрібен був Бог: я відчував, що питання не дає мені спокою. Але його в мене не було: ні Бога, ні спокою…« [8] Із численних інтерв’ю автора відомо, що сам він відвідав ці країни, адже подорож зі принципом «Менше заплатити – більше побачити» – одне з його захоплень: «Я знайшов такого ж безумця, як сам, і ми з наплічниками за спиною і довідником у руках проїхали Африкою та Близьким Сходом: Єгипет, Йорданія, Сирія, Туреччина. Потім були подорожі по Непалу, Індії, Бангладеш, Китаю...
Але це була перша подорож. І вона стала основою сюжету першої частини книги «Дядечко на ім’я Бог». Я пишу про подорожі в цій книжці не як щоденник від свого імені. Подорож – це лише привід, щоб розповісти» [9]
Про любов до подорожей автор говорить й у кожному зі своїх романів, зокрема у «Потязі» він виводить таку закономірність свого захоплення: саме у подорожі герой стає щасливим, бо «у подорожах … не треба собі брехати»[10].
Положій із захопленням розповідає про свої враження від ісламських традицій: «Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат – не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої»[11] Герой захоплюється й ставленням до шаманів («Сильна та крана, яка зберегла своїх шаманів. У кожного народу мають бути шамани. Вони несуть знання і мудрість століть… Тим сильна Америка,тим сильна Росія, тим слабка твоя країна…»[12]), й повагою до людей похилого віку («…люди похилого віку не почуваються самотніми й нікому не потрібними: батьки – святе, діти розуміють, що молодість – не вічна, а життя йде» [13]), порівнює ісламські традиції із українськими реаліями. У висловлюваннях Остапа простежується позиція автора, який чітко висловлює свою громадську позицію в численних інтерв’ю та шпальтах газети «Панорама». Зокрема, коли йдеться про закон і порядок: «Іслам цементує життя, робить упорядкованим, таким, яким його не зробить жоден цивільний закон. А в нас – на все плювати. Закон не карає злочинців, суспільство не засуджує підлості. Ми – поміж Заходом, де панує закон, і Сходом, де панує іслам. Ми там, де панує безлад, – нам нема на що спертися»[14].
На шляху паломництва героя чекають релігійні відкриття про спільність святих і апостолів у християн і ісламістів й одкровення (відвідавши мечеть: «…тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття – наче ти не на Землі»[15]). Можливо, щоб не видатися занадто серйозним моралізатором, автор нерідко вдається до іронії з приводу біблійних істин або дає власну інтерпретацію релігійним канонам. Ідеться й про назву роману – «Дядечко на ім’я Бог», і про сентенції на кшталт: «Правду кажуть: якщо ти розмовляєш із Богом, то це молитва, а якщо Бог розмовляє з тобою, то це шизофренія», і використання Бога як героя роману з уведеням у текст його монологів. Врешті, герой таки здійснив своє паломництво – прийняв християнство, хоча й пояснив це випадковістю, а не справжньою вірою й підтвердив свою відкритість до різних релігій, цитуючи при цьому ісламського пророка: «Я ж охрестився не тому, що різко повірив у Бога. Нi.. Цe сталося майже випадково, але що таке випадок? Закономірність, тільки в профіль – мене запросили стати хрещеним батьком. Я не відмовився з однієї причини: неможливо бути частиною цілого, не ставши цілісним. Так казав Магомет»[16].
Усвідомивши проблеми, що існують в українському суспільстві, герой не усувається від них, а намагається знайти вихід. Він стає на шлях, типовий для нашого сучасника – заглиблюється в себе, прагне відмежуватися від оточуючої дійсності: «Я став, так би мовити, річчю в собі. Я майже весь час мовчав. І змушений був думати. Я відкрив закон: чим більше мовчиш, тим більше думаєш, тож я мав достатньо часу, щоб поговорити із самим собою»[17]
Найяскравіше образ автора розкривається у повісті «Юрій Юрійович, улюбленець жінок». Вихід книги викликав чималий резонанс – її було включено до довго списку «Книжки року» за версією ВВС, її героя назвали українським Форестом Гампом[18] й «абсолютним літературним антигероєм нашого часу» через його добродушність і інтелігентність. Задумуючи книгу як гумористичну, автор в одному з інтерв’ю зізнається, що вийшла вона водночас й сумною: « У книжці – історія людини, досить смішна і одночасно печальна, – яка мріяла стати вчителем в Україні, працювала у піонерському таборі, головним редактором газети, але, зрештою, стала успішним кондитером у США. Насправді, це історія цілого покоління, яке через різні обставини змушене було шукати щастя не в Україні. Бо його тут просто не було для них» [19].
Особисту причетність до подій автор засвідчує вже у третьому абзаці повісті, зазначаючи, що познайомився з героєм під час літнього стажування. Автор і справді був на такому стажуванні під час навчання у педагогічному університеті, тож правдивість і реальність описуваних подій не підлягає сумнівам. Відмежовуючись від головного героя, автор водночас й ототожнює себе з ним, оскільки йдеться про спільний досвід виховання дітей у літньому таборі. В уяві пересічних громадян існує образ ідеального вчителя, який любить дітей, отримав педагогічну освіту за покликанням, а не через якісь інші причини, має педагогічний хист. Саме таким постає перед читачем і головний герой: «Юрій Юрійович був прикладом для нас усіх»; «Юрій Юрійович викликав захоплення не лише педагогічними талантами, а й зовнішнім виглядом» [20]. Утім завдання автора – не моралізувати й створювати образ ідеального вихователя. Тому Положій з тонкою іронією розповідає низку кумедних випадків, що змушують посміхатися і студентів-майбутніх педагогів, що добре знайомі з реаліями літньої практики, і викладачів, та й, зрештою, кожного читача.
Так само легко й невимушено, з іронією розповідає автор й про розпад СРСР, про танки у Москві, про черги до Макдональдсу й наперсточників, ведучи свого героя шляхом, позначеним знайомими кільком поколінням маркерами. Сміх переростає у сум, коли герой опиняється з дипломом учителя у дорослому житті на початку 90-х, коли «…по всій країні зупинялися заводи, звільняли людей, а те, що працювало – наприклад, школи – не видавало грошей» [21] Ситуація, в якій опинився герой, була типовою для того часу. Певна часова відстань від подій 90-х дає можливість для аналізу, і тут образ автора проступає виразніше. Положій удається до узагальнення проблем покоління: «Нас готували будувати комунізм, життя вчило нас зовсім іншому, нас проводжали у так зване «доросле життя», де все давно вже було вирішено за тебе…, але не встигли ми отримати дипломи, як стало цілком зрозуміло, що все, чому нас навчали – мав рацію Артюр Рембо! – брехня, яку важко застосувати на професійній практиці, якщо, звісно, саму брехню не зробити своєю професією» [22].
Найбільш автобіографічною є частина повісті, в якій автор розповідає про роботу Юрія Юрійовича над створенням газети. Образ автора виразно проступає у деталях і подробицях роботи над матеріалом, процесу друкування, поширення готової продукції. Образ героя і тут залишається незмінним – Юрій Юрійович приходить вчасно на роботу, відповідально ставиться до своїх обов’язків, чесний і благородний, що врешті допомагає йому опанувати нову діяльність, але не приносить доходів. Автор продовжує іронізувати, розповідаючи про те, як фактично три людини створювали газету, або змальовуючи зміни у суспільстві: «…старі партійні керівники у строгих темних костюмах і краватках, які тепер перетворились в чиновників-демократів, і це ажніяк не заважало їм рвати найжирніші шматки» [23] Але це вже – сміх крізь сльози.
Отже, образ автора у прозі Євгена Положія складається не з біографічних подій, а з подеколи вгадуваних особистих рис; найбільш виразно проступає на тлі описуваних ним особисто пережитих подій (подорож до східних країн, участь у передвиборчій кампанії, робота у літньому таборі й створення газети), а особливо – загальних суспільно-історичних подій, що стали фактом особистого духовного досвіду й досвіду цілого поління.
[1] Явчуновский Я.И.Документальные жанры. Саратов, 1974. С.5.
[2] Там само. С.22.
[3] Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. М. : INTRADA, 1999. С.24-25.
[4] Положій Є. Потяг : [роман-газета]. Харків : Фоліо, 2008. С.60.
[5] Там само. С.61.
[6] Там само. С.45.
[7] Там само. С.105.
[8] Положій Є. Дядечко на ім'я Бог. Харків : Фоліо, 2008. С.87.
[9] Євген Положій: Подвійна мораль – це характеристика нашого суспільства // http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?yevgen_polozhiy_podviyna_moral__tse_harakteristika_nashogo_suspilstva&objectId=1114541[10] Положій Є. Дядечко на ім'я Бог. Харків : Фоліо, 2008. С.333.
[11] Там само. С.66.
[12] Там само. С.109.
[13] Там само. С.126.
[14] Там само. С.126-127.
[15] Там само. С.70.
[16] Там само С.137.
[17] Там само. С.128.
[18] Павло Солодько «Форрест Гамп буремних 90-х: рецензія на роман Євгена Положія» // w_polozhiy_ek.shtml[19] Євген Положій: мій герой – аполітичний // http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/
2012/11/121113_book_2012_interview_polozhiy_sd.shtml
[20] Положій Є.В. Юрій Юрійович, улюбленець жінок. Харків: Фоліо, 2011. С.3,6.
[21] Там само. С.95.
[22][22] Там само. С.97.
[23] Там само. С.122.