ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ВИМІРИ ПРОЗИ ЛІНИ КОСТЕНКО

  Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що висунула на перший план ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила над ними контроль.

Екзистенціалізм – філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. «Новейший философский словарь» дає таке визначення терміну: «Екзистенціалізм(лат. − ex(s)istentia − існування), або філософія існування − течія, що  виявлена з достатньою виразністю лише у Франції, в роки Другої світової війни» [2, c. 833].

Джерела сучасного екзистенціалізму сягають XIX ст., вони пов'язуються з іменем СеренаК'єркегора. Він стверджує, що екзистенція є те, що завжди ви­слизає з понять. Звідси висновок, що наукові методи непридатні для самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних за­собів. Висунувши ідею «екзистенціального мислення»,пов'язаного з внут­рішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, К'єркегор вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини − її «екзистенція».Досягнення екзистенції, як зазначає О. Андріяшик, передба­чає  здійснення  людиною  вирішального  вибору,   завдяки  якому  вона переходить від «недійсного буття до «самої себе», єдиної і не­повторної, до буття «дійсного» [1].

Подальший розвиток течії простежується у працях Е.Гуссерля, Ф. Ніцше, М.Гайдеггера, К.Ясперса, А. Камю, Ж.-П. Сартра, М. Бєрдяєва та ін.

Сьогодні екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. З другої половиниі ХХ ст. термін увійшов в  літературознавчі кола: «Екзистенціалізм (лат. existentia – іс­нування) – абсолютна унікальність людського буття, не зафіксована мовою понять» [4, с.316]. Постулати екзистенціалістів актуальні й на початку ХХІ ст., бо є співзвучними з концепцією постмодерну. Так Гайдеггер вважав єдиним джерелом твору  самого митця, який «у своєму творі виражає тільки себе, а не об'єктивну реальність; створена ним дійсність стоїть над часом і суспільством, оскільки розкриває таємницю буття взага­лі; мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати, бо це – символ» [2, с. 834].  Феноменологічний метод висвітлює екзистенціалізм у вигліді тріади «світ – буття-в-світі – буття». Власне екзистенція, що відповідає середній ланці, розкривається в поняттях «страх», «тривога«, «нудьга», при чому, на думку Ю.Коваліва, «коли йдеться про страх, то мається на увазі не малодушність чи фізичне переживання жаху та його психологічний зміст, а метафізичне потрясіння прозрілої людини, перед якою немовби  зненацька зазяяла раніше їй невідома прірва буття…» [4, с.317.].

Взявши за основу феноменологічний метод Гуссерля, Гайдеггер за вихідний момент усього існуючого бере людське існування. Філософ вва­жає: ніщо суттєве, крім людини, не знає про свою скінченність, смерт­ність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини зі способу буття лю­дини, тобто з її скінченності, або з «екзистенції».

Екзистенція і свобода у Ясперса − поняття тотожні.Характе­ристика свободи полягає в тому, що її не може бути «знайдено» на жодному рівні людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина або існує як предмет дослідження, або існує задля свободи» [6, с. 85]. З точки зору вияву екзистенції особливо важливі, за Ясперсом,так звані помежові ситуації: смерть, страждання, боротьба, провина тощо. Найяскравіший випадок помежової ситуації − смерть, перед ли­цем якої скінченність власної екзис­тенції постає перед людиною з усією безпосередністю. В цій ситуації стає несуттєвим усе те, що заповнювало життя індивіда в його повсякденності.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, − це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчут­тєвому світі. Немає більше апріорного добра, як немає безмежного й удосконаленого розуму, щоб це добро осмислити. Людина сама обирає цінності моралі, сама проектує своє життя, наповнює його змістом або робить порожнім і беззмістовним. Ця здатність вибирати згідно зі «своїми істинами» відрізняє людину від об'єктів живої та неживої природи.

Перший принцип екзистенціалізму − положення: людина є те, що вона робить.Саме людське життя − це можливість. Немає раз і на­завжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, лю­дина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність.Свідомість існує лише тією мірою, якою вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

Ядром екзистенціалізму Сартра є «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона ви­ражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причи­ни, ні основи, вона не визнача­ється можливістю людини дія­ти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно обирає. Свобода передбачає не­залежність стосовно минулого, заперечення його, розрив з ним. Людина вільна незалежно від реальної можливості здійс­нення своїх прагнень. Уже сама постановка завдання, саме прагнення, сам вибір мети достатні для утворення свободи. Свобода забезпечується тіль­ки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «прирече­на до свободи» [5, с. 299].

О. Р. Андріяшик зазначає, що «теорія екзистенціалізму в українській літературі дещо різниться від теорії західноєвропейської. Так екзистенціалізм зосереджує свою увагу на духовному вимірі людини перед обличчям ворожого для неї світу. Його представники відмовляються перетворювати людину на інструмент, яким можна маніпулювати, тобто інструмент пізнання або виробництва. Більшого значення набувають ідеї антигуманістичної суті технологій, що може призвести до фізичної загибелі світу у вогні ядерного вибуху, розчарування в історії, що тлумачить сучасне суспільство як період кризи цивілізації, кризи розуму і кризи гуманності. Буття людини, в центрі якого індивідуальне єство, тобто екзистенція , – це першооснова картини світу XX сторіччя» [1].

Метою нашої статтіє аналіз прози Ліни Костенко (роман «Записки українського самашедшего» (2011)) в контексті філософії екзистенціалізму.

Невипадковим є обрання авторкою жанру записок, який, хоча й «подібний до жанру щоденника, мемуарів, подорожі, але наявність фабули та композиції наближають його до повісті чи роману» [4, с.381]. За обсягом, часом дії, багатоплановістю розповіді, художнім висвітленням проблем внутрішнього світу на тлі зовнішнього текст відносимо до жанру роману. Не позбавлений він і елементів публіцистики. Так, Ліна Костенко сама дає обґрунтування обраного жанру: «Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося» або ще «якийсь глобальний роман» [3,с.310]. Міркування про причини й наслідки такого писання висвітлені у власних міркуваннях і діалозі головних персонажів – чоловіка і жінки: «…чому я все це записую?... Батько каже, що це в мене від діда…. Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить….кому потрібні ці мої Записки? Хто буде їх читати? Син мій – це вже покоління інших пріоритетів. Старі люди відходять. Молодим байдуже. І все ж дружина каже: – Пиши! Принаймні для себе» [3,с.310].

Головним героєм і оповідачем в «Записках» є чоловік 35 років, програміст, який намагається примирити свій внутрішній світ із зовнішнім. Авторка не дає імен героїв, таким чинок підкреслюючи типовість зображуваної української родини (чоловік, жінка, теща, дитина) й особистісних та суспільних проблем. 

Типовим для початку ХХІ ст. є у романі розкриття гендерного питання. Чоловіки втратили свої природні функції захисників й годувальників, після 90-х років опинилися чи то без роботи, чи то без бізнесу, не здатні грати традиційну роль, не можуть усідомити себе в новій реальності, знайти своє місце: «Мужики зникають як явище. Їхнє місце посіли круті – ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера. Словом, еволюція вспак» [3, с.10]. Порівнюючи ситуацію у Радянському Союзі й в незалежній Україні герой констатує, що й тоді, й зараз відчуває нестачу свободи: «З того боку у мене відняли життя, і з цього віднімають. Тоді я задихався, і тепер задихаюсь. Там тисла ідеологія, тут – тотальний цинізм» [3, с.23]. Незважаючи на те, що має традиційну родину, герой почувається самотнім: «Є такий вид самотності – сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують…» [3, с.55]. Абсурдність власного буття підкреслена абсурдністю й катастрофічністю буття світу: «Те, що діється тепер у світі – це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів» [3, с.55]. Герой  отримує багато інформації – з газет, телебачення, радіо, при чому власна невизначеннійсть призводить до того, що він впускає в свою свідомість тільки катастрофи або трагедії: убивства, урагани, війни. Він усвідомлює, що це – певною мірою залежність: «Це як поганий наркотик, інформаційна ширка, настрій не піднімається, а голова болить» [3, с.108]. Герой роману зображений в протисттоянні суспільству, але протистояння це пасивне, на рівні усвідомлення проблеми. Надзвичайно правдивою й влучною є авторська характеристика суспільства початку ХХІ ст.: «Живемо в дуже густому розчині хамства, скоро випадемо в кристал» [3, с.136].

Абсурдність світу виявляється й на рівні мови: «У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження…Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови» [3, с.23]. Письменниця пропонує власне вирішення мовного питання, доведене до саркастично-абсурдного: «Общепонятний суржик на субстраті фєні і мата» [3, с.268]. Ліна Костенко ставить діагноз суспільству, в якому проводиться така політика: «…за великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю – та розкажи це кому нормальному, не зрозуміє» [3, с.353]. До невтішних висновків приходить авторка, порівнюючи українців з іншими народами: «У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій» [3, с.56]. Занепад держави відчуває герой  не лише лише у особистому контексті, а у світовому: «Ми взагалі якісь історично не обґрунтовані для Європи» [3, с.120]. 

Категорії страху й відчаю, що є основою буття героя, підсилені зображенням війни. Герой, отримуючи інформацію з гезет і телебачення, акцетує увагу на військових діях в різних куточках світу. Та найжахливішим стає те, що відчуття війни присутнє й в Україні, у мирний, на перший погляд час: «59-річницю перемоги над фашизмом відзначили грандіозним салютом – в степах України вибухнув склад боєприпасів. Снаряди свистіли над головами, вибухали в садах і городах. Трава під ногами горіла, солом'яні стріхи ставали дибом. Люди бігли, як у війну, але тепер вже розбомблені своїми» [3, с.340].  Відчуття війни з'являється й під час передвиборчих перегонів: «Сьогодні ми стоїмо на порозі громадянської війни», – сказав політик з Партії регіонів. Де поставили політики, там і стоїмо»  [3, с.396].  більше того – авторка ставить вибори на один щабель із повенями, землетрусами й війнами: «Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу бідбулися тільки вибори»  [3, с.209]. 

На відміну від Гоголівського героя, що опинився в божевільні (авторка постійно звертається до тексту «Записок божевільного» й до інших текстів Гоголя, він присутній в романі навіть опосередковано – дружина героя пише дисертацію за його творчістю), герой Ліни Костенко знаходить життєві орієнтири в інший спосіб. На рівні особистому – він налагоджує стосунки з дружиною: «Моє просвітлення в тому, що я комусь потрібен» [3, с.159]. На рівні суспільному – герой бере участь у Помаранчевій революції, згадуючи голодування на Майдані в студентські роки, радіючи з того, що українці здатні до дії заради свободи, здатні ще усвідомити себе як націю: «Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу. Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі» [3, с.394]; «Боже! У мене є народ» [3, с.395].

Дві сюжетні лінії – особистісна й суспільна – мають різні кульмінації. Для особистісної такою стає хвороба героя. Довівши себе емоційно й психологічно до фізичної недуги, герой і його дружина переоцінюють ситуацію, розуміють, що родина – це єдина справжня річ в цьому абсурдному світі, за яку треба триматися. Герої вдруге переживають закоханість, на іншому, дорослішому, глибшому рівні: «Для мене це [любов – О.Д.] злиття двох світів. Це обмін щасливістю. Навіть темні спокуси перверсій прекрасні, коли кохаєш жінку, коли вона магнетизує тебе» [3, с.157]; «Люблю цю жінку і хочу бути щасливим» [3, с.335]. На суспільному  рівні кульмінаційним моментом стають вибори 2004 року: «Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори. Виборам підпорядковано все. Час, ресурси, закони, совість, переконання» [3, с.373]. Майдан, на який вийшли люди, став індикатором для українського суспільства, який ще не втратив національної самоідентифікації: «Тут впізнаєш свою долю, і вона впізнає тебе» [3, с.400]. На Майдан сходяться всі персонажі роману – герой і його дружина, їх син з другом Борькою, товариш Лев, що виявився «інвертованим на свободу», прикутий до візка батько-шістдесятник з другою дружиною, її заглиблений у віртуальний світ Тінейджер.  При чому саме молодь дає надію на те, що це протистояння не марне: «Ось вони й виросли – перше покоління нашої Незалежності…. Прийшло покоління Помаранчевої революції. І вже аж ці переможуть» [3, с.407].  Ліна Костенко надає Майдану символічного, сакрального значення: «…це віче, це давня наша традиція – сюди можуть прийти всі, крім тих, що за гроші, і кожен висловити свою думку, і спільно вирішувати свої проблеми» [3, с.404]. Втім, навіть на цій хвилі піднесення, авторка лишається реалісткою: «Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша»  [3, с.413].

Отже, перший прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшего», на нашу думку, демонструє всі основні засади філософії екзистенціалізму. Буття сучасного українця зображено в опозиції до буття суспільства. Яскраво зображені екзистенційні категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності. Свобода вибору героя в особистому й суспільному житті дають  змогу самовиявитися й надати сенсу своєму існуванню. Втім відчуття неспокою, відчаю й незадоволення, невлаштованості життя мають і певні позитивні моменти: приводять до самоаналізу, який завершується висновком про справжні цінності (родина), намаганням досягти національної ідентичності (Майдан).  Аналіз тексту дає нам можливість визначити виміри екзистенціалізму – об'єктивний (суспільство), що виступає тлом, та суб'єктивний (різні вияви особистості людини).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.        Андріяшик О. Р. «Філософія  екзистенціалізму у світлі    міжcлов’янських    літературних   взаємин»  [Електронний ресурс] /         О. Р. Андріяшик // Режим доступу: http://www.bdpu.org/scientific_published/ukr_lit_2008/Andriyashik

2.        Грицанов А. А. Новейший философский словарь / А. А. Грицанов. − Мн.: Книжный Дом. 2003.— 1280 с.

3.        Костенко Л. Записки українського самашедшего / Ліна Костенко. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с. – (Перлини сучасної літератури).

4.        Літературознавча енциклопедія: у 2 т. /  [авт.-уклад. Ю.І.Ковалів]. – К.: ВЦ «Академія», 2007.  –       –

 Т.1. – 2007. – 608 с. 

5.        Сартр Ж.-П. Экзестенциализм − это гуманизм / Жан-Поль  Сартр. − М.: Наука, 1989. – 260 с..

6.        Ясперс К. Смысл и назначения истории / Карл Ясперс. − М.: ВКТ, 1994. − 146 с.

Опубліковано в збірнику: Теоретична і дидактична філологія: Збірник наукових прац. – Вип. 10. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агенство», 2011. – С.152-160.